С.В.Совгіра, Н.О.Гнатюк
Етапи заповідної справи в Україні
Питання оздоровлення навколишнього середовища набули особливої гостроти і є настійною вимогою часу, тому кожен зелений масив має велику цінність. Збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, розвиток заповідної справи в України здійснюється в інтересах не тільки нинішнього, а й майбутніх поколінь.
Ідея збереження цінних територій має глибокі історичні корені, що йдуть від народної моральності, язичницьких вірувань древніх слов”ян. Це називається класичним напрямом охоронної діяльності людини, яка намагалася зберегти зникаючі ресурси природи або унікальні її феномени шляхом заказного чи заповідного режиму. Відомі старовинні природоохоронні закони, затверджені головним чином в часи Володимира Мономаха.
В нашій країні заповідання відомо з часів Київської Русі. Воно було пов”язане з культовими інтересами, полюванням, рибальством. В ХУІ ст. в Україні існували заказні території для охорони тура, бобра, видри. Існували закони, за якими передбачали відповідальність за відлякування птахів, руйнування пташиних гнізд. Важливу роль в збереженні природних багатств зіграла так звана народна охорона природи, що виражалась в передачі традицій, обрядів, приказок, прислів”їв, казок. З давніх часів відомі прислів”я, повір”я: "хто вб”є бобра, тому не бачити добра”, "зруйнувати гніздо лелеки – згорить дім”. У різних народів існували свої священні тварини. У слов”ян та жителів Середньої Азії – це соколи, орли; у грузин – фазан, ластівка; у сибірських племен – сови, змії, лебеді.
В ХУІ-ХУІІ ст. збереження великих лісових масивів в нашій країні здійснювалось із стратегічними міркуваннями. Саме з цією метою в 1765 р. було взято під охорону ліси на острові Монастирському на Дніпрі для захисту кордонів від нападу кримських татар. В першій половині ХІХ ст. ліси інтенсивно почали знищувати.
Початок природознавчого етапу пов”язаний із діяльністю відомих німецьких і російських вчених ХІХ-ХХ ст. У 1799-1804 рр. Гумбольдт подорожуючи Південною Америкою виявив у Венесуелі велетенські дерева із родини мімозових. У своєму звіті в 1819 р. він висловив думку про необхідність охорони "реліктів природи”, "пам”ятників природи” і ввів це поняття в природоохоронну літературу.
До перших заповідних об”єктів в Європі відноситься ліс Фонтенбло біля Парижу, який взято під охорону в 1858 р. з естетично-художніх міркувань. З другої половини ХІХ ст. багатьма багатими людьми стали створюватися різноманітні заповідні ліси та пущі. Мета організації різна. В основному для проведення полювання високопоставлених осіб. До таких резерватів можна віднести Біловежську пущу. Рідше заповідні території створювались для загальнонаукових, а то й природоохоронних цілей. Так, в Україні в 1898 р. серед цінних степів Херсонської області був створений перший у Європі степовий заповідник Асканія-Нова.
Після цього розпочався новий етап заповідання – збереження унікальних природних екосистем з культурно-соціальними мотивами. На межі ХІХ і ХХ ст. виник громадський рух за збереження цінних об”єктів природи. В цей період велику роль відіграли наукові товариства і передові вчені. Одним із найактивніших борців за охорону природи в Україні був Талієв, який створив у 1911 році Харківське товариство любителів природи. Пізніше були створені такі товариства на Волині, Полтаві, Одесі.
На той період принципи заповідності зводилися до таких:
1. природа заповідників недоторкана (всі процеси, що відбуваються в ній не повинні відчувати на собі будь-якого впливу діяльності людини),
2. дотримання 1-ї вимоги дає можливість отримати об”єктивні дані, що відображають реальну динаміку природніх процесів і явищ,
3. натуральність природи в заповідниках може бути забезпечена тільки великими площами.
В середині 30-х років Асканію-Нова відвідав сумно відомий Т.Д.Лисенко і повністю розгромив екологічний напрямок роботи, заповідник було перетворено в зооферму по розведенню домашніх тварин: овець, свиней. Перестали виходити журнали "Охорона природи”. Газети не друкували природоохоронні матеріали.
У післявоєнні роки у охороні природи велику роль зіграли акад. В.Н.Сукачов, Е.М.Лавренко. Хоча в період з 30 по 50 роки заповідній справі було нанесено нищівного удару, площа скоротилась на 11 млн.га. З середини 60-х років в країні почався новий підйом природоохоронного руху. Створення заповідних територій в Україні проходило в 3 етапи: 1.формування мережі розрізнених об”єктів, 2.репрезентативної мережі, 3.перспективної мережі.
Починаючи з 70-х років ХХ ст. формується сучасний екосистемний етап у розвитку заповідної справи, що базується на поліфункціональному призначенні заповідних територіальних комплексів, сітка яких створюється з природознавчими, культурно-соціальними і екологічними цілями. Спеціалісти підрахували, що для підтримки нормального функціонування екосистем площа неушкоджених людською діяльністю територій має становити не менше 10-12% загальної площі. Для України цей показник на сьогоднішній день становить біля 4,5%.
Охорона природи з 1977 року стала рахуватися конституційним обов”язком людей. На нинішньому етапі задачами заповідних територій є: збереження природного комплексу, який є еталоном того чи іншого біома, підтримання всього генетичного і екологічного різноманіття організмів заповідника, збереження рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин, поглиблене вивчення процесів і явищ в природі з метою їх прогнозування в заповіднику і на прилеглих територіях, організація і проведення заходів у підвищенні екологічної грамотності населення.
Совгіра Світлана
Джерело: http://different-study.ucoz.ru/index/0-3 |
